Україна в Другій світовій війні

У Другій світовій війні українці втратили більше, ніж Велика Британія, Канада, Польща, США та Франція разом узяті.  Загальні втрати України у цій війні оцінюються у 8-10 мільйонів життів. Кількість українських жертв можна порівняти із населенням сучасної Австрії.

Українці на Закарпатті були першим у міжвоєнній Європі народом, що не змирився із анексією у березні 1939 р., а зі зброєю в руках став на захист своєї свободи від агресії сусідніх держав.

Від самого 1 вересня 1939 р. бомбардувальники Люфтваффе бомбардували Галичину та Волинь.

Протягом Другої світової війни фронт двічі пройшов усією територією України. Через Харків, друге за розміром місто країни, фронт пройшов чотири рази.

Українці перетворилися на гарматне м’ясо відразу двох диктаторів - Гітлера та Сталіна. У Червоній Армії гинув кожен третій (порівняно з кожним 20-м в армії Великої Британії). Причина такої жахливої ситуації була простою – Сталін не рахувався із жодними втратами.

Наслідком зіткнення двох тоталітаризмів стали небачені жертви як серед військових, так і серед цивільного населення України, територія між Карпатами і Доном стала Кривавими землями. Такою була для українців ціна відсутності власної незалежної держави.

Українці боролися проти Гітлера та його союзників у арміях Польщі та СРСР, Канади і Франції,  Сполучених Штатів Америки та Чехословаччини, на театрах військових дій Європи, Африки та Азії, на Тихому та Атлантичному океанах.

Українець Олексій Берест був одним з тих, хто встановив прапор СРСР на Рейхстазі у Берліні, а українець Майкл (Микола) Стренк – одним з тих, хто підняв прапор Сполучених Штатів над Іводзимою.  Але лише одна формація виступала у тій війні під українським національним прапором  - Українська Повстанська Армія.         

Втрати деяких країн Об’єднаних націй у Другій світовій війні:

СРСР - 26 600 000

-                     Російська федерація - 14 000 000

-                     Україна 8 000 000 – 10 000 000

-                     Решта - 4 600 000

Китай – 15 000 000

Польща – 6 000 000

Югославія - 1 100 000

Франція – 550 000

Велика Британія – 450 000

США – 420 000

Чехословаччина - 325 000

Нідерланди - 300 000

Канада – 45 000

 

Під час Другої світової війни більшість українців боролася на боці Об’єднаних Націй.

Війна розпочалася для України 1 вересня 1939 р. 120 тис. українців воювали проти Вермахту у складі Війська Польського. Переважно це були польські громадяни, які походили з Галичини та Волині, що входили до міжвоєнної Польщі.

Крім того, на польській службі перебували кілька десятків ветеранів українських армій 1917-1920 рр. Ці офіцери також захищали Польщу в 1939 р.

Після поразки Польщі у 1939 р. українці воювали також у складі польських збройних сил під радянським і британським командуванням. Вступаючи до польських формувань в СРСР, українці рятувались від загибелі в таборах ГУЛАГ. З цієї ж причини українці, родом із Закарпаття, пізніше вступали до чехословацької бригади Людвіга Свободи.

17 вересня 1939 р. східний кордон Польщі перетнула Червона Армія. Так у Другу світову війну вступили радянські українці.

Чимало українців змушені були воювати на боці СРСР проти Фінляндії у 1939-1940 роках. Понад 6 млн. українців воювали у Червоній Армії під час німецько-радянської війни 1941-1945 рр. Влітку 1945 р. українці у складі радянських військ брали участь у розгромі Японії.

На фронтах від Атлантики і Європи до Африки і Тихого океану українці боролися у складі збройних сил США (80 тис.), Британської Імперії (45 тис.), Франції (6 тис.) та інших держав. Переважно це були представники української діаспори цих країн.

Протягом 1942–1950-х рр. в Україні воювала Українська повстанська армія, через лави якої пройшло близько 100 тис. людей. Частина українців стала на бік держав союзників Німеччини. Переважна більшість з них були змушені піти на такий крок, намагаючись вижити в умовах німецької окупації. Деякі пов’язували із Німеччиною перспективу здобуття незалежності України від СРСР. Граючи на національних почуттях, німецькі окупанти на завершальному етапі війни створювали українські військові формування. Українці перші у передвоєнній Європі зі зброєю в руках стали на захист своєї свободи. Із повною окупацією боротьба українців  не завершилася: потужний партизанський рух діяв до кінця травня 1939 р., а поодинокі підпільники – до січня 1940 р.

Бліцкриг. На світанку 22 червня 1941 р. німецькі війська перетнули кордон. У ході прикордонних боїв у районі Дубна, Луцька та Бродів радянські війська були розбиті. Червона Армія, фактично втративши командування, почала відступ до Дніпра.

В цей же час у Львові, Луцьку, Станіславові, Дубні та десятках інших міст Західної України починаються масові страти політичних в’язнів. За перші два тижні війни у тюрмах Західної України співробітники НКВС розстріляли понад 21 тис. в’язнів. Із відступом Червоної Армії на схід масові розстріли відбулися у Вінниці, Умані, Києві та багатьох інших містах.

Відступ Червоної армії супроводжувався застосовуванням тактики «випаленої землі». Про її необхідність оголосив Сталін у своєму виступі 3 липня 1941 р. Численні постанови РНК СРСР та ЦК ВКП(б) наказували знищувати все, що не вдалося евакуювати у східні райони СРСР: устаткування заводів, техніку, збіжжя тощо. Одним із жахливих злочинів сталінського режиму став підрив військами НКВС греблі Дніпрогесу у серпні 1941 р. Це спричинило загибель десятків тисяч червоноармійців та мирних мешканців, які перебували поблизу.

У ході відступу 1941–1942 рр. на території України Червона Армія втратила майже 70% свого особового складу. До німецького полону потрапили мільйони червоноармійців, значна частина з яких здалася добровільно. В роки війни на території України діяло 180 концентраційних таборів, де окупанти знищили майже 1,8 млн. військовополонених.

Бойові дії на території України у 1941 р. перетворилися для Червоної Армії на суцільну катастрофу. У серпні – жовтні 1941 р. Червона Армія на Україні була фактично знищена. Кількість загиблих радянських вояків досі точно невідомо. У величезні оточення (“котли”) неподалік Умані, Києва, Мелітополя потрапили близько 1 млн. червоноармійців.

Лише на початку 1942 р. радянське командування спробувало провести декілька наступальних операцій, але всі вони завершилися нищівними поразками Червоної Армії. У травні – липні 1942 р. радянські війська були розгромлені під Керчю, Харковом та Севастополем. Втрати Червоної Армії у цих боях тільки полоненими становили близько 500 тис. вояків. До 22 липня 1942 р. уся територія України була окупована військами Німеччини та її союзників.

Битва за Київ

Битва за Київ тривала від початку липня до 19 вересня 1941 р.. У серпні Гітлер відхилив пропозицію Генштабу сконцентрувати сили у напрямку Москви. Натомість підписав директиву, яка передбачала наступ на південь. На початку вересня Київ опинився “у лещатах”.

Радянський гарнізон Київського укріпленого району продовжував боротьбу. Опір Києва тривав 6 тижнів – довше, ніж опір цілої Польщі у вересні 1939 р. Лише 19 вересня, коли на схід від Києва нацисти зімкнули кільце оточення, столиця України була залишена Червоною армією.

В оточенні загинуло близько 630 тис. червоноармійців, включно із командувачем фронту генералом-полковником  Михайлом Кирпоносом. Ще 665 тис. військових Червоної Армії потрапили у полон.

Перед відступом з української столиці радянська влада здійснила масові розстріли політичних в’язнів у тюрмах Києва. Багато будинків було заміновано загонами НКВС, а потім знищено. Через півтора місяці після здачі міста, 3 листопада був вчинений злочин проти культури: підірваний радянською диверсійною групою Успенський собор ХІ століття, головний храм Києво-Печерської Лаври.

Диверсанти НКВС знищили центр Києва разом з людьми. Вибухами й пожежами було зруйновано 324 старовинних будинки. Тисячі киян загинули, 50 тисяч залишилися без даху над головою. Окупаційна влада використала руйнування центру Києва як привід для звинувачення у його організації євреїв та незабаром розпочала їх масове винищення у Бабиному Яру.

Під час окупації Києва у 1941–1943 роках Бабин Яр став місцем масових розстрілів мирного населення, військовополонених, учасників Руху Опору. Лише за два дні – 29 та 30 вересня 1941 р. – нацисти розстріляли у Бабиному Яру майже 34 тис. євреїв. Масові розстріли у Бабиному Яру та розташованому поруч із ним Сирецькому концтаборі проводилися аж до звільнення Києва. Ймовірно, за роки окупації у Бабиному Яру було розстріляно від 70 тис. до 200 тис. осіб.

1-2 березня 1943 р. у відповідь на дії радянських партизан німецькі та угорські підрозділи провели каральну акцію проти мирного населення Корюківки на Чернігівщині. Окупанти розстріляли декілька тисяч місцевих мешканців та спалили майже усі будинки. 9 березня 1943 р. карателі знов прибули до Корюківки. В цей день вони зібрали усіх вцілілих селян і спалили їх живцем. Упродовж трьох трагічних днів окупанти вбили 6700 людей, спалили 1290 будинків. Це було найбільше поселення в Європі, повністю знищене нацистами в рамках каральної операції під час Другої світової війни.

За час німецької окупації України було знищено понад 1370 населених пунктів. Жертвами подібних каральних операцій стали щонайменше 50 тис. осіб.

Після вигнання нацистських окупантів у жовтні 1944 р. на території України відновився радянський тоталітарний режим. І хоча, з огляду на важливий внесок та колосальні жертви, Україна стала одним з засновників ООН, у новому світовому порядку не знайшлося місця для незалежної України.

Вигнання нацистів з Криму завершилося 12 травня 1944 р., а вже через тиждень радянська влада почала депортацію кримських татар. Їх звинуватили у масовому дезертирстві на початку війни та повальній співпраці з окупантами. Також подібні звинувачення були висунуті іншим народам Криму.

Напередодні остаточного розгрому ІІІ Рейху лідери «Великої трійки» Ф. Рузвельт, Й. Сталін та В. Черчиль зібралися 4-11 лютого 1945 р. в Ялті на конференцію. Відповідно до її рішень СРСР підтверджував свої права на Західні Україну та Білорусь, відторгнуті від Польщі у 1939 р.

Внаслідок домовленостей в Ялті і, пізніше, в Потсдамі, Європа виявилася розділеною на дві частини: демократичний ліберальний захід та комуністичний тоталітарний схід.

Українці продовжували зазнавати втрат і після закінчення війни, масові репресії тривали до самої смерті Сталіна. Організований спротив радянській владі на Західній Україні існував до 1954 р., а окремі сутички траплялися до 1960 р. Під час придушення національного руху було репресовано (вбито, ув’язнено, депортовано) близько 500 тис. людей.

Ще 200 тис. українців, які перебували в західних таборах для переміщених осіб, не побажали вертатися до Радянського Союзу.